Ручна кумулятивна граната РКГ-3

На початку сімдесятих років бійці Радянської армії отримали нову зброю - реактивну протитанкову гранату РПГ-18 «Муха». Ця зброя дозволяла боротися з бронетехнікою противника на дальності до 200 метрів, що значно поліпшило бойові можливості піхоти. До появи «Мухи» радіус дії   гранат був обмежений парою десятків метрів. Єдиною зброєю солдата, придатною  для боротьби з бронетехнікою, протягом деякого часу залишалася ручна кумулятивна граната РКГ-3.

Під час Великої Вітчизняної війни червоноармійці активно використовували протитанкові гранати РПГ-43 і РПГ-6. Наприкінці сорокових років конструктори   створили нову гранату для боротьби з бронетехнікою - РКГ-3. Цей боєприпас призначався для ураження танків і легкої бронетехніки за допомогою кумулятивного заряду. Для підвищення бойової ефективності в конструкції гранати були застосовані кілька цікавих технічних рішень.

Граната РКГ-3 мала загальну довжину 362 мм і в спорядженому стані важила 1,07 кг. РКГ-3 була трохи легше попередніх боєприпасів аналогічного призначення, що дозволяло тренованому солдату кидати її на відстань до 18-20 метрів. У зв'язку з порівняно малою дальністю кидка вимагалося застосовувати кумулятивну гранату тільки з укриття.

Конструкція гранати РКГ-3 поділялася на чотири основних агрегати: корпус, рукоятка, розривний заряд і запал. Корпус гранати фактично був її бойовою частиною і оснащувався зарядом вибухової речовини. 600-грамовий заряд мав кумулятивну виїмку з тонким металевим облицюванням. Головна частина корпуса була залишена порожнистою: при попаданні в ціль вона відповідала за формування кумулятивного струменя на необхідній відстані від перепони. В донній частини корпусу малася порожнина  для установки запалу і різьба для кріплення рукоятки. Запал гранати представляв собою гільзу з капсулем і зарядом вибухової речовини, який ініціює підрив основного заряду.

В рукоятці гранати РКГ-3 були розміщені механізми, які відповідали за підрив основного заряду і враження цілі. На циліндричному корпусі рукоятки була передбачена рухома підпружинена муфта з різьбою для з'єднання з корпусом гранати. Крім того, на зовнішній поверхні корпусу малася відкидна планка. Через отвори в рукоятці назовні виводилася запобіжна чека з кільцем. Усередині рукоятки перебували ударний механізм, запобіжний пристрій і стабілізатор. Рукоятка гранати виконувалася герметичною щоб уникнути пошкодження вологою внутрішніх агрегатів.

Рукоятка РКГ-3: 1 рухлива муфта; 2. запобіжна чека; 3. корпус рукоятки; 4. відкидний ковпак з планкою; 5. відкидна планка; 6. кільце запобіжної чеки; 7. пергаментний кружок; 8. пружина рухомої муфти; 9. трубка з фланцем; 10. Контрзапобіжна пружина; 11. Мала  стопорна кульку (2); 12. бойова пружина; 13. пружинний кінець відкидної планки; 14. велика стопорна кулька (2); 15. корпус ударного механізму; 16. пружина стабілізатора; 17. кільце стабілізатора; 18. втулка стабілізатора; 19. дротове перо стабілізатора; 20. стабілізатор; 21. рухлива трубка; 22. центральна трубка; 23. стрижень; 24. відігнутий кінець відкидний планки; 25. манжета; 26. ковпачок; 27. пружина відкидного ковпака; 28. пружина стрижня; 29. кулька (2); 30. ніпель; 31. інерційний грузик; 32. кулька; 33. корпус ударника; 34. ударник.

Ударний механізм складався з циліндричного корпусу з конічним верхнім торцем, бойової та контрзапобіжної  пружини, блоку ударника і інерційного вантажу у вигляді металевої кульки з наскрізним отвором. При попаданні в ціль вантаж повинен був стиснути контрзапобіжну пружину, після чого ударник з бойовою пружиною зсувалися до капсуля. При переміщенні блоку ударника в крайнє переднє положення дві кульки входили в пази корпусу механізму і звільняли ударник. Під дією бойової пружини ударник бив по капсулю запалу.

У хвостовій частині рукоятки розташовувався стабілізатор. Основний його елемент - текстильний парашут характерної витягнутої форми, з'єднаний із пружним каркасом. У певний момент польоту гранати підпружинений стрижень повинен був викидати стабілізатор, після чого він розкривався і граната могла завершити політ до цілі головною частиною вперед.

Ударний механізм: 1. інерційний грузик; 2. корпус ударника; 3. корпус ударного механізму; 4. трубка з фланцем; 5. Контр запобіжна пружина; 6. бойова пружина; 7. ударник.

Щоб уникнути нещасних випадків граната РКГ-3 отримала відразу чотири запобіжника. Перший - чека з кільцем. При підготовці гранати до використання чека блокувала переміщення рухомої муфти і планки і, як наслідок, подальшу роботу механізмів. Механізми другого запобіжника розташовувалися в хвостовій частині рукоятки і захищали від вибуху гранати при випадковому падінні. Інерційний механізм з рухомої муфти і декількох кульок не дозволяли спрацювати ударному механізму до того, як боєць зробить замах і кине гранату до мети. Відключаючи, цей запобіжник ініціював відділення відкидної планки і донної кришки рукоятки. Після скидання кришки з рукоятки викидався стабілізатор.

Третій запобіжник відключався після розкриття стабілізатора і захищав бійця від підриву гранати при зіткненні з перешкодами на перших етапах польоту. Ривок стабілізатора зсував з місця спеціальний підпружинений стрижень, що утримувався на місці кульками і пружиною.

Функції четвертого й останнього запобіжника виконувала контрзапобіжна  пружина ударного механізму. В польоті вона утримувала інерційний вантаж і ударник в крайньому задньому положенні. При попаданні в ціль спрацьовував інерційний ударний механізм і відбувався підрив кумулятивного заряду.

РКГ-3 під час польоту: 1 - пружина стабілізатора; 2 - рухома трубка; 3 - дротяні пір'я; 4 - матерчатий конус; 5 - відкидний ковпак із планкою; 6 - пружина ковпака.

Готуючись до атаки ворожої техніки, солдат повинен був відкрутити рукоятку гранати, вставити в корпус запал і повернути рукоятку на місце. Далі слід було висмикнути чеку, зробити замах і кинути гранату до цілі. Застосовувати РКГ-3 дозволялося тільки з укриттів. Відразу після того, як боєць відпускав гранату, рукоятка під дією пружини зрушувалася до корпусу, звільняла відкидну планку і донну кришку. Проходив викид стабілізатора і відключення третього запобіжника.

Під дією набігаючого потоку повітря стабілізатор орієнтував гранату правильним чином, завдяки чому боєприпас стикався з метою під прямим або гострим кутом до поверхні. Кумулятивний струмінь основного заряду гранати РКГ-3 міг пробити до 150 мм гомогенної броні при куті зустрічі до 30 ° до горизонту. Наявний кумулятивний заряд дозволяв надійно вражати існуючі в той час танки в дах корпусу та башти.

Ручна кумулятивна граната РКГ-3 була прийнята на озброєння в 1950 році. Зважаючи на відсутність альтернатив цей боєприпас досить швидко витіснив протитанкові гранати попередніх моделей. Із заводу-виготовлювача корпуси гранат РКГ-3, рукоятки та запали поставлялися в дерев'яних ящиках, причому різні агрегати боєприпасів пакували в окремі металеві коробки. Солдатам було потрібно розкрити коробки і з'єднати корпус гранати з рукояткою. Гранати РКГ-3 переносилися в гранатних сумках по дві штуки. Запали вимагалося носити окремо, в кишені сумки, попередньо загорнувши в папір або ганчір'я.

Трохи пізніше було створено дві модифікації гранати - РКГ-3Е і РКГ-3ем. Конструкція цих боєприпасів залишилася колишньою, зміни торкнулися тільки кумулятивного заряду і технологій виробництва. Обидві нові гранати отримали мідне облицювання кумулятивної воронки. Крім того, розробники оновлених гранат змінили форму воронки. Завдяки доопрацюванням граната РКГ-3Е могла пробити до 170 мм гомогенної броні, РКГ-3ем - до 220 мм.

Ручні кумулятивні гранати РКГ-3 використовувалися в Радянській армії до появи реактивної системи РПГ-18, після чого поступово вийшли з обігу, але ще лишилися на складах. 

Посмотреть все новости...